6 грудня 2013 року виповнюється 100 років з дня народження видатного лікаря-хірурга, вченого, письменника, громадського діяча, академіка, дійсного члена Національної академії наук України, першого директора Київського науково-дослідного інституту серцево-судинної хірургії Миколи Михайловича Амосова

 

Враховуючи видатний внесок Миколи Амосова у розвиток науки, медицини, літератури, внесення 100-річчя з дня його народження до Календаря пам’ятних дат, до відзначення яких ЮНЕСКО долучатиметься у 2012-2013 роках, затвердженого Резолюцією 36С/15 36-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (25 жовтня - 10 листопада 2011 р., м. Париж), Верховна Рада України постановила оголосити 2013 рік роком Миколи Амосова у галузі медицини та відзначити на державному рівні 100-річчя з дня його народження.

Амосов Микола Михайлович народився 6 грудня 1913 р. у невеликому селі Вологодської області. Вже наступного року його батько пішов на війну, а коли повернувся — покинув родину. Жили вони дуже бідно, матір працювала акушеркою в селі, неподалік від Череповця, і ніколи не брала подарунків від пацієнток. Мабуть, тому вона і залишилася для Миколи Михайловича прикладом на все життя. Як він сам згадував, бабуся навчила його молитися, селянське господарство — працювати, а самотність — читати книжки. Коли він став піонером, то в бога вірити перестав, але дізнався про соціалізм. Ані в комсомолі, ані в партії ніколи не був.

З 12 до 18 років майбутній лікар навчався у школі в Череповці, а потім — у механічному технікумі. Нудьгував за домівкою, жив бідно і самотньо, любив читати класику.

Восени 1932 р. Микола Михайлович почав працювати начальником зміни робітників на електростанції при великому лісопильному заводі в Архангельську. Наступного року одружився і розпочав навчання в Заочному індустріальному інституті.

У 1935 р. разом із дружиною він став студентом Архангельського медичного інституту і за перший рік навчання закінчив два курси. Тоді, заробляючи на життя викладанням, студент-медик познайомився із висланим професором фізики В. Є. Лошкарьовим, який відкрив для юнака світ парапсихології.

У 1939 р. Микола Михайлович Амосов "із відзнакою" закінчив медичний інститут, а через рік — індустріальний. Він прагнув займатися фізіологією, але сталося так, що місце в аспірантурі було лише з хірургії.

Ішов час, а аспірантура у клініці не подобалася, сімейне життя не складалося. Тоді молодий лікар поїхав з Архангельська і влаштувався на роботу ординатором-хірургом у лікарні в рідному Череповці. Там, за його власними словами, він навчився робити звичайні операції на органах живота, а його інтерес до фізіології вилився в міркування над гіпотезами про механізми мислення, про взаємодію регулюючих систем організму. Саме у той час сформувалися також переконання щодо політики: соціалізм він визнавав, але до комуністичного начальства ставився погано і в армії служити бажання не було.

22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна. Спочатку лікар працював у комісії з мобілізації, а через декілька днів був призначений головним хірургом у польовий рухомий госпіталь, що призначався для роботи в польових умовах і був розрахований на 200 поранених. У цьому госпіталі на тій самій посаді він прослужив усю війну. Як згадував Амосов, умови були дуже важкі: перевантаження, зруйновані села, робота в наметах, без електрики, погана евакуація. Однак поступово всі пристосувалися: навчилися сортувати, перев'язувати, оперувати, лікувати та евакуювати.
Упродовж цього часу Микола Михайлович розробив власні методи операції, що давали змогу знизити рівень смертності, і написав свою першу дисертацію, яку представив у Московський інститут.

У 1944 р. він одружився із операційною сестрою Лідією Денисенко, яка пішла на війну добровільно після третього курсу педінституту. Приблизно у той самий час він одержав звістку з Москви із негативним відгуком на дисертацію.

Війна для лікаря закінчилася у Східній Прусії. У червні госпіталь відправили на Далекий Схід, а після кількох місяців у Маньчжурії — до Владивостоку, де і розформували. Війна, як відмічає Микола Михайлович Амосов, дала йому багато. Незважаючи на те, що перевантаження, постійні переїзди і необхідність евакуації часто заважали доводити справу до кінця, за цей час він став досвідченим хірургом: міг оперувати у будь-якій частині тіла. Особливо добре йому вдавалося справлятися із пораненнями грудей, суглобів і переломів стегна.

Після розформування госпіталю Миколу Амосова із дружиною направили в інший, разом з яким вони знов опинилися в Маньчжурії. Однак у лютому 1946 р. лікаря відкликали і призначили ординатором в Окружний госпіталь. Лікарю, молодій людині, піти з армії з Далекого Сходу було дуже складно. Допомогли, за словами Миколи Михайловича, інженерний диплом і міністр медичної промисловості. Він звернувся до військового керівництва, щоб хірурга відпустили для міністерства. Тоді ж академік Юдин пообіцяв роботу в інституті Склифосовського. Однак для оформлення відставки довелося знову їхати на Схід. Там за два місяці чекання Амосов написав ще одну — вже третю — дисертацію про поранення колінного суглоба. Життя почало налагоджуватися: Миколу Амосова призначили завідуючим операційним відділенням, а його дружину відновили у педінституті. Однак техніка його не цікавила, оперувати не давали, а без хірургії Москва не спокушала. Лікар вирішив покинути Москву.

На роботу в провінції допомогла влаштуватись колишня госпітальна старша сестра із Брянська Л. В. Бикова. Миколу Михайловича взяли головним хірургом області і завідуючим відділення в Обласну лікарню. Було багато складних хворих і нових операцій — на шлунку, на стравоході, на нирках — у всіх частинах тіла. Але найважливішими, за словами самого лікаря, були резекції легень при абсцесах, раках і туберкульозі. Їх він ніколи не бачив, і методику розробив самостійно. За чотири роки лікар прооперував хворих більше, ніж усі хірурги Радянського Союзу. Роботу в області з районними хірургами теж вважав цікавою: потрібно було перевіряти й учити. Тоді він багато їздив, проводив конференції, показував операції.

У 1948 р. захистив дисертацію в Горькому, а через рік уже вибрав тему для докторської: "Резекції легень при туберкульозі". Багато оперував, і у 1952 р. дисертація була готова. Академік А. Н. Бакулєв працю схвалив, прослухавши доповідь на конференції з грудної хірургії в Москві.

У листопаді 1952 р. вони переїхали у Київ, куди Миколу Михайловича запросили працювати, а його дружина вступила до медичного інституту. У березні 1953 р. він захистив дисертацію і був обраний на кафедру в медінституті, а в 1955 р. заснував першу в Україні клініку серцевої хірургії.

У 1956 р. сталася подія: народилася дочка Катя. Вона з'явилася на світ, коли Амосову було вже 43 роки. Жартуючи, він називав її "експериментальною дитиною". З першого дня її стали активно навчати, тренувати розум, формувати світогляд, розвивати потяг до науки і творчості. У 15 років Катя екстерном закінчила школу і поступила у медичний інститут. У 33 роки вона стала професором-кардіологом, захистила докторську дисертацію.

Восени 1957 р. Микола Михайлович Амосов їздив на конгрес хірургів у Мексику, де побачив операцію на серці з апаратом штучного кровообігу (АШК), і дуже цим зацікавився. Оскільки купити апарат було неможливо, то він розробив власний проект, за яким апарат зробили на заводі. Ще рік експериментували. У 1959 р. вдало прооперували хлопчика з важким уродженим пороком серця — так званою "тетрадою Фалло".

З 1958 р. почалася "кібернетика". Спочатку це була лабораторія для відпрацьовування операцій з АШК, потім — фізіологічні дослідження серця за участю інженерів і математиків. В Інституті кібернетики створили спеціальний відділ. Так зібрався колектив ентузіастів.

Упродовж наступного десятиліття сформувалися такі напрямки в розвитку ідей, які зародилися ще в Череповці: 1. Регулюючі системи організму — від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку. 2. Механізми розуму і штучний інтелект. 3. Психологія і моделі особистості. 4. Соціологія і моделі суспільства. 5. Глобальні проблеми людства. В усіх напрямках були створені групи, проводилися дослідження, створювалися комп'ютерні моделі, писалися статті. Було захищено два десятки дисертацій, видано п'ять монографій і опубліковано величезну кількість статей.

У 1962 p. M. Амосов разом з академіком П. А. Купріяновим провів турне по клініках США: там вони познайомилися з відомими кардіохірургами — Ліліхаєм, Кіркліном, Блелоком та ін., подивилися багато нових операцій. Деякі з них залишилися в арсеналі Миколи Михайловича, інші — закінчилися сумно. До речі, саме з 1962 р. почалося сходження кар'єри Миколи Михайловича відразу в кількох напрямках. На початку року його обрали членом-кореспондентом Академії медичних наук, у тому ж році йому присудили Ленінську премію, обрали депутатом Верховної Ради СРСР. "Чи був я "радянською людиною"?" — поставив собі запитання Амосов. І сам на нього відповів: "Напевно, усе-таки був. Змінювати соціалізм на капіталізм не хотів. Заздрив західним колегам в частині умов роботи, але що б поїхати — думки не виникало. Незважаючи на правителів-комуністів, наше суспільство виглядало більш людяним. Права бідного народу на роботу, пенсію, соцстрах, лікування, освіту, майже безкоштовні квартири і транспорт здавалися важливішими за свободу преси і демонстрацій проти уряду. Вони потрібні лише купці інтелігентів".

У тому ж самому 1962 р. Микола Амосов уперше спробував себе як письменника. Потім він згадував, як описав день після смерті хворої дівчинки, потім довго правив рукопис, сумнівався. Через місяць прочитав приятелю — письменнику Дольду-Михайлику, потім другу-хірургу, ще комусь. Усім дуже сподобалося. Так виник "Перший день" у майбутній книзі "Думки і серце". Ю. Дольд-Михайлик допоміг надрукувати написане в журналі у Києві, потім — передрукували в журналі "Наука и жизнь". Далі — "Роман-газета". Письменник Сент-Джордж, американець російського походження, переклав книгу англійською. З неї — майже на всі європейські мови. Загалом видавали більше 30 разів. Пізніше було видано п'ять книг белетристики: "Думки і серце", "Записки з майбутнього", "ПРГ-22-66", "Книга про щастя і нещастя". Останню — спогади "Голоси часів" — надрукували до ювілею — 85 років. До цього варто додати ще одну — "Роздуми про здоров'я" — виклад "Системи обмежень і навантажень". З урахуванням масових журналів її тираж досяг семи мільйонів.

У 1969 р. Микола Амосов став академіком АН України, потім отримав три державні премії України — за хірургію і кібернетику. У 60 років він був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, потім ще були ордени Леніна, Жовтневої революції, і це — не рахуючи чотирьох орденів за війну, звання Заслуженого діяча науки. Про лекції варто сказати окремо. Як говорив Амосов, до привселюдних виступів він приохотився наприкінці 60-х років. Напевно, улещували оплески і можливість говорити на межі дозволеного — сподівався, що депутатський статус захистить від КДБ. Спочатку він виступав від товариства "Знання", потім запрошували всюди: у Москву, Ленінград, Прибалтику. В Україні об'їздив усі області: приїжджав на один день і прочитував три лекції. Теми були найрізноманітніші: від "здоров'я" до соціалізму і штучного інтелекту. Саме з лекцій народилася книжка "Роздуми про здоров'я".

У 1975 р. побудували нову лікарню. Розширили штати, набрали випускників з інституту, і до 1980 р. кількість операцій довели до 2000, із котрих 600 — з АШК. Проте результати не втішали. У липні 1982 р. Амосов пережив чергову душевну кризу: часто помирали хворі. Оголосив, що на все літо кидає хірургію і буде займатися тільки кібернетикою. Жив на дачі три місяці — будував моделі суспільства та їздив на семінари у свій відділ. Тільки в листопаді почав потроху оперувати. Поступово все повернулося до старого життя.

Влітку 1983 р. клініка відокремилася від Тубінституту і перетворилася в самостійний Інститут серцево-судинної хірургії. Реорганізація інституту пройшла, за словами самого лікаря, легко. Він поставив надзавдання: 4000 операцій у рік, 2000 — з АШК.

Наприкінці 80-х років Миколу Амосова висунули в кандидати на вибори до Верховної Ради СРСР. Він пройшов у першому турі. Однак через три місяці Микола Михайлович переконався, що ті порожні дебати були не для нього. У Києві він намагався проводити свою програму допомоги медицині і школі, але зазнав поразки — порядки залишилися старі: адміністратори з усім погоджувалися, але нічого не робили. Однак, як казав Микола Михайлович, життя в Москві не пройшло без користі: Верховна Рада відкрила доступ до статистиків і заборонених книг. Тоді він провів три великі соціологічні дослідження через газети, дізнався про настрій народу, опублікував декілька статей у газетах і журналах. І головне — переглянув свої переконання відносно того, що соціалізм поступається капіталізму за ефективністю. Приватна власність, ринок і демократія необхідні для стійкого прогресу суспільства. Від цього виграють не тільки багаті, але згодом і бідні.

Далі слідували події 1991—1992 pp.: путч, розпад Радянського Союзу, припинення існування Верховної Ради, відставка Горбачова, незалежність України. На жаль, надії на процвітання України і Росії не виправдалися. Стосовно цього питання Амосов мав власну думку: партійні начальники заволоділи демократичною владою і державною власністю, настала жорстока криза всього суспільства, виробництво скоротилося у два рази, половина народу зубожіла, соціальні блага різко зменшилися через брак грошей у бюджеті, поширилася корупція і зросла злочинність, народ розчарувався у демократії. У 1992 р. Микола Михайлович підсумував свої філософські ідеї і написав статтю "Мій світогляд", яку надрукували в кількох виданнях.

У грудні 1993 р. видатний лікар відсвяткував своє 80-річчя і одержав черговий орден.

Взимку 1998 р. стан його серця погіршився. Ходити було важко, проте побачила світ книга спогадів "Голоси часів". У травні 1998 р. професор Кьорфер у клініці Reiner Korfer вшив Амосову біологічний штучний клапан і наклав два аорто-коронарних шунти. Через три тижні він повернувся додому і відразу ж розпочав робити легку гімнастику, а восени цілком відновив свої 1000 рухів і ходьбу. "Експеримент закінчено", — написав Микола Амосов у "Висновку" до спогадів. Книгу видали до дня народження — у грудні, коли видатному лікарю виповнилося 85 років. Старість тим часом знову наздоганяла, але Микола Михайлович демонстрував активний образ життя: користувався увагою суспільства, давав інтерв'ю, писав статті, займався наукою. 13 грудня 2002 р. серце Миколи Амосова перестало битися.

Так пройшло життя цієї видатної і багатогранної людини. Він питав себе, що ж було найголовнішим усі ці роки? Напевно — хірургія. "Хірургія була моїм стражданням і щастям", — говорив Микола Михайлович. Операції на стравоході, легенях, особливо на серці, він робив хворим при погрозі швидкої смерті, часто в умовах, коли ніхто інший їх зробити не міг; особисто врятував тисячі життів. Звичайно, траплялись у нього помилки, іноді вони закінчувалися смертю хворих, але ніколи не були наслідком легкодумства або халатності. Амосов навчив десятки хірургів, створив клініку, потім інститут, у яких було прооперовано понад 80 тисяч тільки серцевих хворих. До того були ще тисячі з іншими хворобами, не говорячи вже про поранених на війні. Усі інші заняття він вважав не настільки ефективними. Кібернетика, за його словами, служила лише задоволенню цікавості, якщо не вважати двох десятків підготовлених кандидатів і докторів наук. Його статті і лекції мали успіх, а участь у Верховній Раді, як він відмічав, була скоріше вимушеною, служила підтримці престижу клініки. Амосов вірив у "соціалізм із людським обличчям", доки не переконався, що ця ідеологія утопічна, а лад неефективний.

"Якби можна почати жити спочатку — я вибрав би те ж саме: хірургію і на додаток — мудрування над "вічними питаннями" філософії: істина, розум, людина, суспільство, майбутнє людства", — з упевненістю говорив Микола Амосов.

Прес-служба ГУОЗ ОДА